§ 11. Життя українців на землях у складі Австрійської імперії наприкінці ХVІІІ — у першій половині ХІХ ст.

Зі скарги селянства Русько-Кимполунзької округи австрійському імператору Фердинанду I (1846 р.)

Ваша цісарсько-королівська апостольська величносте! Ми, нижчепідписані 27 підданих з Путилова Русько-Кимполунзької округи, покірно подаємо таку скаргу: Дідичі з небувалою сваволею підвищили раніше встановлені податки. Вони ж витиснули нас з лісів, не даючи нам вільно користуватися дровами. Самовільно відібрали від нас всі наші толоки. Забрали в нас найкращі землі. У справі набору новобранців існує необмежена сваволя з боку панів, які таким чином хочуть помститися. Пани і урядовці арештовують ні в чому не винних людей і держать їх днями, тижнями й місяцями без всякої законної підстави. Вони змушують нас робити панщину та інші роботи і заздалегідь стараються, щоб про це ніхто не довідався. Коли це не допомагає, то посилають до наших хат для нагляду панських гайдуків, які не тільки перешкоджають нам вільно виконувати дозволену роботу, але й визначають час, коли ми маємо варити обід або пекти хліб. Вони дозволяють нам тільки два рази на тиждень палити в наших хатах, не беруть до уваги найлютіші морози, в які люди обов’язково замерзають, а такі випадки вже трапляються. Тілесне катування незчисленними киями і різками триває безперервно з грудня 1843 р., що загрожує тілесним каліцтвом людей. Місцева влада, у якій дідичі є домінікальними представниками, відмовляє нам у видачі посвідок і перепусток, потрібних для службових або судових справ. Панські гайдуки нищать нашу і так мізерну худобу… Панські гайдуки силою вдираються в наші хати, вибивають вікна та ламають вхідні двері, як грабіжники нападають і знущаються з наших жінок, дітей і з нас, а також забирають наші речі. Панські слуги рубають та нищать огорожу на наших ґрунтах. А тому зовсім занепадає рільництво. Гине вся городина. Вони ж розбивають наші стайні. Забороняють нам користуватися навіть чистою водою. Вони нищать по можливості всі криниці та джерела в лісі. Гасять в наших хатах вогонь, а зимою відчиняють вікна і двері, щоб напускати в хату холод. Нарешті, коли знаходять в наших хатах лозинки або хмиз для палива, то й це забирають панські слуги й відносять у ліс…

Працюємо в парах. Обговоріть зміст джерела і висловіть свою думку, чи були обґрунтованими претензії селян на зміну ставлення до них.

На початку ХІХ ст. було збудовано державний Карпатський, або Підбескидський, шлях, який починався в місті Б’яла на території сучасної Польщі й далі пролягав через Хирів, Стару Сіль. Старий Самбір, Самбір, Дрогобич, Стрий, Долину, Рожнятів, Богородчани, Надвірну, Делятин, Коломию, Снятин і Чернівці до Новоселиці на російському кордоні. На Закарпатті постав Прикарпатський тракт, який починався у словацькому Спіжі та проходив через Ужгород, Середнє, Мукачеве, Берегове, Вилок, Виноградів, Хуст, Тячів, Солотвину і далі до Мармарош-Сігету на території сучасної Румунії. Цими шляхами рухалися й поштові диліжанси.
У 40-х рр. ХІХ ст. було проведено реконструкцію Транскарпатського тракту від Мукачевого через Верецький перевал до Стрия і Львова. Ним розпочався регулярний рух поштових і вантажних диліжансів. Диліжанс тепер долав шлях від Мукачевого до Львова лише за два дні. Уздовж нової траси було влаштовано поштові станції в Поляні (Свалявський район на Закарпатті), Нижніх Воротах (Воловецький район Закарпаття), Климцю, Козьовій та у Сколе. Тоді ж було впорядковано дорогу «Долина—Калуш—Станіславів—Надвірна», яка частково змінила трасу Підбескидського шляху.
Параметри державних доріг були регламентовані законодавством. У рівнинній частині Галичини й Буковини ширина проїзної частини мала становити щонайменше 4,5—5 австрійських сажнів (1 австрійський сажень = 1,728 м). У Карпатах дозволяли споруджувати дещо вужчі дороги — завширшки 4—4,5 сажня. Інші громадські дороги мали мати таку ширину, щоб на них могли вільно розминутися два вози. Проте цих норм часто не дотримувалися, особливо в Карпатах.
Державні дороги вже в середині ХІХ ст. мали щебеневе покриття: дорожнє полотно вистеляли дрібним річковим камінням, яке товкли молотками й засипали піском. Потім почалося системне брукування державних доріг дрібним камінням і річковою галькою (ріньчам). Такі траси називали «кам’яною дорогою» або «твердою дорогою». Державні та крайові дороги облаштовували водостічними каналами й містками через яри і потічки. Законом було врегульовано питання озеленення державних доріг. З обох боків у шаховому порядку та на відстані від 15 австрійських сажнів одне від одного та на відстані одного сажня від водостічної канави зобов’язували висаджувати дерева.

Із повісті «Гриць і панич» І. Франка (діалог польського генерала із Грицем)

— Хочемо мати свою, незалежну Польщу і відірватися від австрійського цісаря. Що ти на се?
— Пане генерале, я австрійський вояк і присягав цісареві на вірність.
— Głupstwo to! Коли відірвемося, то присягнеш на вірність польському королеві.
— Пане генерале, я русин і Польщі добиватися не хочу.

Як Гриць пояснює свою позицію щодо повстання 1846 р.? Чому українці посіли антипольську позицію?

Натисніть на зображення, щоб дізнатися більше.