§ 10. Українські території у складі Австрійської імперії. Політика імперської влади та соціально-економічне становище українських земель

Становище православної церкви на Буковині в першій половині ХІХ ст.

Після переходу під австрійську владу на Буковині існував 31 монастир, де проживало близько 550 ченців. Церква була найбільшим землевласником у краї. Крім українців, корінного населення Буковини, православну віру сповідували також румуни.
Імператор Йосиф ІІ здійснив реформу церковної власності в краї. Її метою було обмежити церковне землекористування й цим підпорядкувати церкву віденському уряду. З усіх рухомих і нерухомих маєтків монастирів та церков Буковини було створено єдиний єпархіальний релігійний фонд. До нього увійшли 14 скитів та 11 монастирів з усіма їхніми земельними володіннями. Усі інші монастирі було закрито, а їхні землі продано. Гроші від продажу земель отримав релігійний фонд. Після реформи у володінні православної церкви залишилася чверть загальної площі земель Буковини. На єпархіальний фонд було покладено обов’язок утримувати монастирі, церкви, школи, богословські навчальні заклади, будувати церкви тощо.
Кількість духовенства згідно з імперськими реформами скоротили. І все ж таки становище парафіяльних священників було набагато кращим, ніж у сусідній Галичині. Кожен із них отримував значний земельний наділ, який його селяни мали по черзі обробляти протягом року. Головним обов’язком, який покладали на священників, було навчання вірян коритися імператорові та законам.
Буковинська православна церква перебувала під значним впливом румунів, які разом із румунізованими українцями становили більшість духовенства. Через це православне духовенство не відігравало ролі «будителів» буковинських українців за доби національного відродження слов’янських народів.
У 1849 р. керівництво Буковинської православної єпархії домоглося відокремлення Буковини від Галичини. Місцева система освіти звільнилася від підпорядкування Львову та перейшла під контроль Буковинської православної церкви. Проте цей крок лише погіршив становище українського населення. Звільнившись від загрози окатоличення, православні українці опинилися під новою загрозою — румунізації.

Значним був внесок греко-католицького духовенства в захист галицьких і закарпатських русинів (українців) від переходу зі східного католицького обряду до західного, що, своєю чергою, перешкоджало полонізації та мадяризації. Чимало греко-католицьких священників жили в селах. Вони могли укладати шлюб (на відміну від римо-католиків). Свої духовні обов’язки священники поєднували із селянською працею, утримуючи свої родини. Греко-католицьке духовенство мало беззастережну довіру селянства. Унаслідок цього в тогочасних історичних умовах воно стало єдиною можливою суспільною елітою для галицьких і закарпатських русинів (українців).