§ 2. Українські території у складі Російської імперії: адміністративно-територіальний устрій, становище населення та імперська політика

Кінець XVIII — початок ХІХ ст. в історії України і православної церкви стали періодом їх включення до складу Російської імперії. Плани імператора Миколи І стосовно Правобережжя — «ввести край сей силою возвишенія правослаія і елементов русскіх в безразлічноє єдинение с великорускімі губерніямі» — можна вважати метою імперської політики щодо всієї Наддніпрянщини.

Російський уряд надавав православній церкві особливу роль у здійсненні своєї політики. Церква розглядалася як складова частина державно-бюрократичної системи і один із гарантів соціального спокою в імперії. Згідно із законом про успадкування престолу, прийнятим 1797 р., імператор оголошувався главою Російської православної церкви, а сама церква — «панівною і першенствующою». У 1799 р. було ухвалено, що межі єпархій (церковних округів) мали відповідати межам губерній. Відтак на Наддніпрянщині було створено дев’ять єпархій: Харківська, Чернігівська, Полтавська, Херсонська, Катеринославська, Таврійська, Подільська, Волинська й Київська.
Державні асигнування на утримання духовенства значно збільшувалися. Духовенство перетворювалося, власне, на чиновників із чітко фіксованою державною платнею. Ці та інші заходи російського уряду мали на меті перетворити православну церкву в залежну від державної влади структуру.
Заходи щодо церкви були спрямовані на формування єдиної структури церковної організації в імперії з ліквідацією при цьому будь-яких історичних, національних, територіальних особливостей. Цей курс імперського центру знайшов повне відображення у церковній політиці на українських землях. Із його реалізацією відбувалися:
• уніфікація українських церковних структур із метою приведення їх у відповідність до російських;
• заміна процедури обрання церковних ієрархів їх призначенням на посади. При цьому більшість із них була росіянами чи іноземцями, що ретельно виконували будь-які команди з центру;
• зросійщення кадрів українського духовенства через впровадження системи закладів духовної освіти з єдиними російськими програмами;
• створення умов, за яких церковна кар’єра залежала від вірнопідданства імперії;
• здійснення заходів щодо ліквідації національних особливостей у церковному житті та побуті українців. Приведення богослужбової практики у відповідність до московських взірців, запровадження урочистих служб у «царські дні», що ототожнювалися з великими релігійними святами. Проголошення в українських церквах анафеми І. Мазепі;
• обов’язкова великоросійська вимова слов’янських текстів у церковній практиці, навчальних закладах Наддніпрянщини тощо.
Реалізація цих планів була можливою лише за умови переходу на службу до офіційної церкви більшості духовенства. Вищих церковних ієрархів, як і українську козацьку старшину, спокусили привілеями, перспективною духовної кар’єри, правами, прирівняними до дворянських. Тактика, що «охота до урядів, а надто до жалування переможе... погляди старих часів», принесла імперському уряду очікувані результати. Однак, виявляючи покору світським властям, українське духовенство залишилося станом, що вийшов з народу. Навіть за умов насильницької русифікації та денаціоналізації воно багато в чому поділяло світогляд і культурні, моральні уподобання українського народу.
У цілому заходи російського уряду з уніфікації церковного життя на Наддніпрянщині внесли зміни зовнішнього характеру. Здійснити денаціоналізацію української церкви на парафіяльному рівні російське православ’я не спромоглося.
Наругою над національно-релігійними традиціями і релігійними традиціями українців стали «царські служби» — коронування російського царя, день його народження, іменини, народження престолонаступника тощо. Місцева адміністрація зобов’язана була в ці дні буквально заганяти віруючих до церкви. Але хоча невідвідування «царських служб» суворо каралося, аж до арешту і тюремного ув’язнення, впровадження його протягом століття відбувалося на Наддніпрянщині вкрай повільно. В Умані, наприклад, навіть у міському соборі, а в повіті — у більшості церков «царські служби» у першій половині ХІХ ст. деякий час взагалі не проводилися.

Натисніть на зображення, щоб дізнатися більше.

1. Хто, згідно з дослідженнями Дмитра Багалія, був першим населенням Харкова у 1654 р.? Звідки вони прийшли?
2. Як битва під Берестечком 1651 р. вплинула на демографічну карту сучасної Харківщини?
3. Яке давнє слов'янське місто існувало на місці Харкова до XIII ст. і чому життя в цій місцевості «завмерло» на 300 років?
4. Метод «ПРЕС». Спираючись на фільм, спростуйте міф про те, що Харків — це «споконвічно російське місто». Використовуйте факти про засновників та устрій міста.

Що називали «Диким полем» у XVI—XVII ст.? Чи справді ця територія була безлюдною? Поясніть свою відповідь.

1. Які факти з відео спростовують міф про те, що Донбас «завжди був російськомовним»?
2. Сформулюйте висновок: чому знання історії сходу України є критично важливим для протидії наративам сучасної інформаційної війни з боку Росії?

1. Яку назву використовує російська пропаганда для позначення південних областей України? Поясніть, у чому полягала суть «Проєкту Новоросія» 200 років тому.
2. Як саме Росія намагалася змінити ідентичність Півдня України після знищення козацьких вольностей?
3. Спростуйте міф про те, що до приходу Російської імперії на півдні України була «пустеля». Які докази життя та господарювання існували тут раніше?

1. Який головний міф про заснування Одеси спростовують автори фільму?
2. Як називалася фортеця і місто, що існували на місці Одеси до 1794 р.?
3. Які докази існування порту в Хаджибеї наводять автори фільму?
4. Поясніть, як концепція «Новоросії» залежала від міфу про «пусті землі», на які прийшла імперія.
5. Як знищення архітектурних пам’яток Хаджибея допомогло Катерині II створити ілюзію «нового міста»?
6. Напишіть коротке звернення до «уявного імперського історика», використовуючи аргументи з фільму щодо справжнього віку Одеси.