§ 23. Українська література та мистецтво. Реалізм. Нові види мистецтва. Церковне життя
1. Розвиток української літератури
Постать в історії
Тема України посідає помітне місце у творчості письменника Володимира Короленка, зокрема, в оповіданнях «Ліс шумить», «У поганому товаристві», «Без язика», а також у повісті «Сліпий музикант». Він народився в Житомирі, але більшу частину життя був змушений провести за межами України. За участь у народницькому русі В. Короленко перебував під наглядом поліції, неодноразово потрапляв до в’язниць і заслання. Однак усі ці випробування лише зміцнили його переконання та гуманістичний світогляд. Твори В. Короленка пройняті глибоким співчуттям до знедолених і скривджених, прагненням справедливості та людяності. Письменник послідовно захищав українську культуру й мову від переслідувань царської влади, підтримував українських письменників.
2. Театр
Цікаві факти
М. Кропивницький створив понад 40 оригінальних або перероблених п’єс, у яких відтворював побут українських земель та залежне становище народу. Тонко відчуваючи народну душу, драматург створював надзвичайно живі й дотепні сцени із життя простих людей.
Основу репертуару українського театру становили класичні п’єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, а також твори М. Кропивницького, М. Старицького та І. Карпенка-Карого. Ці митці були не лише провідними режисерами та керівниками театральних труп, а й визнаними драматургами, які збагатили українську сцену новими художніми образами та реалістичним зображенням життя.
4. Розвиток образотворчого мистецтва. Скульптура. Архітектура
Цікаві факти
Микола Самокиш разом із Сергієм Васильківським створив альбом «З української старовини» — своєрідний ілюстрований підручник з історії України. Пояснювальний текст до альбому склав Дмитро Яворницький, портрети виконав С. Васильківський, а малюнки — М. Самокиш.
М. Самокиш також підготував альбом «Мотиви українського орнаменту» з понад 40 замальовками старовинної вишивки ХVII ст., передавши техніку та кольори зразки з приватних колекцій і музеїв.
Їхня співпраця продовжилася в оформленні будинку губернського земства в Полтаві. Вони створили панно «Козак Голота», а М. Самокиш також працював над фресками. Будинок став справжньою перлиною українського народного мистецтва.
6. Православна церква в Україні в другій половині ХІХ ст.
Боротьба за український переклад Святого Письма
Відсутність українського перекладу Святого Письма давала русифікаторам привід стверджувати, що українська мова нібито штучна і не придатна для високої культури. Водночас це позбавляло Російську православну церкву можливості впливати на народ через його рідну мову. У 60-х рр. XIX ст. поодинокі спроби перекладу поступово переросли в систематичну роботу, якою займалися П. Морачевський, П. Куліш, І. Пулюй та І. Нечуй-Левицький.
П. Морачевський, вихованець Харківського університету і інспектор Ніжинського ліцею, ще 1860 р. переклав Євангелія від Матвія та Іоанна. Однак синод, не критикуючи якості перекладу, заборонив його оприлюднення. Навіть позитивні експертні висновки Російської академії наук не допомогли: український переклад Святого Письма до початку XX ст. друком так і не виходив. Думка шефа жандармів князя В. Долгорукова та київського генерал-губернатора М. Анненкова, які вважали переклад «небезпечним і шкідливим», стала причиною видання Валуєвського циркуляра 1863 р.
Попри це перший невдалий переклад П. Морачевського надихнув інших на подальшу роботу. П. Куліш та І. Пулюй, не очікуючи на дозвіл друку в Росії, почали публікувати свої переклади за кордоном. У 1869 р. у Львові вийшло П’ятикнижжя Мойсея, а два роки потому у Відні — Євангелія. Ці переклади часом неточно відповідали грецьким оригіналам, проте у 80-х рр. ХІХ ст. з’явився точніший переклад Нового Заповіту, а 1903 р., за участю І. Нечуя-Левицького, — Старий Заповіт.
У період революційних настроїв і напруженого церковного життя синод нарешті наважився на видання повного українського Євангелія. Підготовка ґрунтувалася на перекладах Морачевського, Куліша та М. Лободовського, і повний текст побачив світ у 1906—1911 рр. Проте навіть після цього Євангеліє не потрапило до рук вірян: антиукраїнські кампанії ускладнювали його поширення, а раніше видані примірники 1903—1906 рр. вилучали.
Так український переклад Святого Письма став прикладом того, як політичні мотиви часто переважали релігійні та культурні, а прагнення до рідної мови і духовності доводилося захищати наполегливо й наполегливо.
ГР 2. Поясніть, чому переклад П. Морачевського був оцінений як «небезпечний і шкідливий», якщо до його якості не було претензій?
Сторінками подій
Натисніть на зображення, щоб дізнатися більше.
Марко Вовчок
Перехід від романтизму до реалізму яскраво простежується у творчості Марко Вовчок (Марії Вілінської-Маркович). Продовжуючи тему, започатковану Т. Шевченком, письменниця зверталася до проблем кріпацтва, особливо становища жінок-селянок, у творах «Одарка», «Горпина», «Козачка». У казках і дитячих оповіданнях Марко Вовчок широко використовувала фольклорні мотиви.
Іван Нечуй-Левицький реалістично відтворив життя українського села. У повісті «Микола Джеря» він показав долю селянина-втікача від панщини, а в «Кайдашевій сім’ї» — побут, злиденність і внутрішні конфлікти селянського життя.
Найвищим досягненням українського реалізму став соціально-психологічний роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні», у якому глибоко осмислено трагедію народу в умовах соціальної несправедливості.
1881 р.
Скасування заборони на проведення українських вистав.
Наприкінці 70-х рр. XIX ст. завершилося становлення новітнього професійного українського театру, який сформувався на основі аматорських колективів 60—70-х рр. XIX ст. У 1882 р. в Єлисаветграді під керівництвом Марка Кропивницького було створено перший український професійний театр, відомий під назвою «Театр корифеїв».
Друга половина XIX ст. увійшла в історію української культури як «золотий вік» театру.
Микола Лисенко
Українську класичну музику започаткував Микола Лисенко. Він був автором численних опер, зокрема «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда», оперету «Чорноморці», опери для дітей «Пан Коцький», «Коза-дереза». Його твори ґрунтувалися на широкому етнографічному матеріалі. М. Лисенко також поклав на музику майже 80 творів із «Кобзаря» Т. Шевченка. Його варіант «Заповіту» Т. Шевченка виконується й досі, а «Молитва за Україну» стала своєрідним духовним гімном.
Для популяризації досягнень українського малярства і гравюри важливу роль мали музеї. У цей період було засновано Київський музей старовини й мистецтва та Одеський міський музей красних мистецтв (1899 р.), Харківський міський художній музей (1886 р.), Феодосійську картинну галерею І. Айвазовського (1880 р.).
1887 р.
Створення українськими митцями Київського товариства художніх виставок (організаційно оформилося в 1893 р.).
1890 р.
Створення в Одесі Товариства південноросійських художників.
У другій половині XIX ст. українська скульптура розвивалася в руслі реалізму. Найвизначнішим майстром був Леонід Позен. У його роботах малих форм він створив різноманітні соціальні типи людей («Шинкар», «Кобзар») та відобразив соціальні явища («Переселенці», «Злидар»). Мали популярність й історичні композиції «Скіф», «Запорожець у розвідці».
Відомим фотографом став Йозеф Хмелевський, який у 1876 р. створив у Полтаві одне з найкращих ательє Російської імперії. У 1900 р. на Всесвітній виставці в Парижі він отримав золоту медаль, орден Академічних пальм і звання «офіцер Академії». Його роботи експонувалися на понад 20 міжнародних виставках, а сам Й. Хмелевський був майстром техніки й хімії фотографії, власноруч виготовляючи фотопластини. Й. Хмелевський фіксував життя українського краю, створював унікальні знімки Полтави, пам’ятників, портрети діячів культури — Панаса Мирного, М. Заньковецької, В. Короленка, кобзарів Кравченка і Дремченка. Його фотографії лягли в основу поштових листівок «Типи Малоросії» та «Краєвиди Полтавщини».