Народницький рух у Наддніпрянській Україні

ГР 1. Сформулюйте ідеологічні засади народницького руху.

Обмеженість і непослідовність реформ 60-х рр. ХІХ ст. спричинили зростання невдоволення різних верств суспільства. Молодь стала основою руху, який виступав за докорінні зміни. Радикально налаштованих людей, що об’єднувалися в таємні організації для боротьби із чинним ладом, називали народниками . Ця назва походила від ідеалізації молодою інтелігенцією народу (в умовах Російської імперії — селянства). Народники, запозичивши ідеологію своїх попередників О. Герцена, М. Чернишевського про селянський соціалізм, стали на шлях боротьби проти царизму.

Народницький рух, який виник наприкінці 60-х рр. XIX ст., став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середині 70-х рр. Народники були переконані в тому, що колективістські традиції сільської громади є основою соціалістичної організації суспільства. Росія, на їхню думку, на відміну від країн Західної Європи, мала обминути капіталістичну стадію розвитку, а селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху суспільства до соціалізму.

До лав російських народників належало багато українців (Д. Лизогуб, М. Кулябко-Корецький, І. Рашевський, В. Малинка, М. Кибальчич, С. Перовська та інші). Проте вони майже не цікавилися визвольними прагненнями поневолених Росією народів і не вважали їх вартими уваги з погляду інтересів революції. Лише інколи російські народники вживали українську мову з метою пропаганди (зокрема, відозва Ф. Волховського «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків» 1875 р.).

Перший гурток народників було організовано в 1871 р. в Санкт-Петербурзі Михайлом Чайковським. Згодом такі гуртки виникли в багатьох містах імперії. Народництво в Україні розвивалося майже так само, як і в усій Російській імперії, але з деякими особливостями. Тут воно, усупереч своєму соціальному спрямуванню, мусило зважати на український національний рух, національні особливості українців, їхнє історичне минуле. До того ж на українських землях сільська громада не відігравала такої ролі, як у центральних районах Росії, а в українського селянства було розвинене почуття власності. Це вступало в суперечність із головною ідеєю народництва про природну схильність селян до соціалізму.

Розгортання народницького руху спричинило суперечки щодо найефективніших методів досягнення поставленої мети. Один із напрямів, пов’язаний із російським народником Петром Лавровим, обстоював поступовий підхід у підготовці народу до революції за допомогою освіти та пропаганди. Інший підхід був пов’язаний із постаттю відомого не тільки в Росії, але й у Європі Михайла Бакуніна. Він був засновником нового напряму в революційному русі — анархізму, який заперечував необхідність державної та іншої політичної влади, проповідував необмежену свободу особи. Прихильники анархізму (бакунізму) вважали, що народ, який живе в злиднях, завжди готовий до повстання (бунту). Його лише необхідно підняти на бунт, що переросте в революцію. М. Бакунін стверджував, що для здійснення революції можна використовувати будь-які засоби: «Ніж, отрута, зашморг — революція все однаково виправдовує». На українських землях найбільш активним гуртком бакуністів була «Київська комуна». Вона об’єднувала до 80 осіб, переважно студентів. Такі її члени, як Віра Засулич, Володимир Дебогорій-Мокрієвич і Яків Стефанович, згодом стали відомими революціонерами-народниками.

Крім двох зазначених напрямів, існував ще й третій, ідеологом якого був П. Ткачов. Він уважав, що в Російській імперії ні пропаганда, ні заклик до народного бунту не дадуть бажаного результату. На його думку, єдиним способом досягти змін у суспільстві була революційна змова, а саме: невелика група людей шляхом державного перевороту мала захопити владу, а потім здійснити необхідні соціалістичні перетворення.

ГР 2. Метод «ПРЕС». Чому «ходіння в народ» народників зазнало поразки?

У 1874 р. близько 3 тис. народників організували «ходіння в народ». Вони розгорнули пропагандистську роботу серед селянства. Кинувши навчання в університетах, перевдягнувшись у селянський одяг, народники поширювали в селах революційні соціалістичні ідеї. Проте «ходіння в народ» не досягло своєї мети. Майже всі його учасники зазнали репресій із боку уряду. Селяни остерігалися мати справу з чужинцями з міста, а іноді навіть допомагали жандармам викривати революціонерів. Якщо народникам удавалося налагодити контакт, то селяни слухали тільки те, що безпосередньо стосувалося їхніх потреб, а розмов про соціалізм узагалі не розуміли. Селяни вірили в «доброго» царя, який задовольнить прагнення селян про справедливий розподіл землі та покарає кривдників (поміщиків і чиновників).

Провал «ходіння в народ» змусив народників шукати нових способів боротьби. Одним із них стало об’єднання революціонерів-народників у єдину організацію, яка мала координувати й спрямовувати діяльність усіх революційних сил.

Восени 1876 р. в Санкт-Петербурзі було створено таємну революційну організацію «Земля і воля». У різний час до неї входило понад 60 активних членів, серед них були й вихідці з України: син павлоградського купця Йосип Аптекман, син тульчинського купця Лев Дейч, син військового лікаря з Полтавщини Сергій Кравчинський, нащадок давнього старшинського роду з Чернігівщини Дмитро Лизогуб та інші. У програмі «Землі і волі» наголошувалося на необхідності створення «народно-революційної організації». Для цього передбачалося розгорнути широку агітацію серед населення, викликати протест проти дій влади та організувати збройні бунти. Перехід до нового суспільства мав відбутися через передачу землі селянам, громадське землеволодіння та мирське самоврядування. Причому захопити владу передбачалося в найкоротший термін завдяки насильницькому перевороту.

Народницькі організації, що діяли в Україні, не вступили до складу «Землі і волі», проте підтримували з нею тісні зв’язки. Вони ще на початку 1875 р. об’єдналися в гурток «Південних бунтарів» на чолі з В. Дебогорієм-Мокрієвичем. До його складу входило 30 осіб, у тому числі І. Бохановський, Л. Дейч, В. Засулич, М. Ковалевська та інші.

У 1877 р. із гуртка відокремилася група Я. Стефановича, що намагалася використати заворушення, які охопили селян Чигиринського та Черкаського повітів Київської губернії, для організації повстання, що мало перекинутися на інші повіти. Я. Стефанович вирішив скористатися з монархічних настроїв селянства. За допомогою Л. Дейча й І. Бохановського він сфальсифікував «Височайшу таємну грамоту», у якій було написано, що цар знає про тяжке становище своїх підданих, але йому заважають поміщики. Тому селяни самі мають подбати про себе: скинути поміщиків і справедливо розділити всі землі. А для цього їм потрібно об’єднатися в «таємні дружини». Статут цих підпільних селянських організацій теж було розроблено.

Я. Стефанович, видаючи себе за царського комісара, спираючись на «царські грамоти», почав організовувати нелегальну селянську організацію «Таємна дружина».

У середині 1877 р. вона налічувала близько 2 тис. осіб, її очолював отаман Є. Олійник. 1 жовтня 1877 р. планувалося розпочати повстання. Проте у вересні змову було розкрито, а близько 1 тис. її учасників заарештовано. Події в Чигиринському повіті, відомі як Чигиринська змова, були єдиним масовим селянським виступом, спровокованим народниками.

ГР 3. Метод «Оберіть позицію». Терористична діяльність народників: зло заради доброї справи чи злочин?

Втративши віру в те, що селянство здатне піднятися проти самодержавства, народники переглянули тактику боротьби та вдалися до терору. Постріл В. Засулич у петербурзького градоначальника Ф. Трепова в січні 1878 р. та її виправдання в суді спричинило хвилю замахів на вищих чиновників царського апарату й безпосередньо на царя. Терор народників від самого початку був приречений на поразку. Без широкої народної підтримки змінити чинний лад було неможливо. На боротьбу проти народників кинулио всі сили поліції. Протягом 1878—1879 рр. поліція розгромила найбільші гуртки й групи та віддала до суду їхніх учасників.

Незважаючи на репресії, радикально налаштовані народники намагалися активізувати терористичну діяльність.

Проте не всі поділяли такі погляди. У серпні 1879 р. «Земля і воля» розпалася на самостійні організації — «Народна воля» та «Чорний переділ». «Народна воля» відкрила новий етап революційного руху — етап революційного терору. У ній склалася військова організація. Подібні гуртки існували в Одесі, Миколаєві, Херсоні та інших українських містах. Члени організації здійснили терористичні акти проти вищих чиновників і царя. Найбільш активними членами «Народної волі» в Україні були І. Глушков, В. Бичков, І. Левинський, М. Тригона, В. Жебуньов, В. Фігнер та інші. Винесений ними смертний вирок царю Олександру ІІ було виконано 1 березня 1881 р. Однак до позитивних результатів це не призвело. Загибель царя спричинила загальний осуд насильства в суспільстві та підірвала довіру до народного руху. Наступний цар Олександр ІІІ посилив репресії проти народників, а у внутрішній політиці проводив політику контрреформ. Політика революційного терору зазнала цілковитої поразки.

Члени «Чорного переділу» залишилися вірними ідеям «Землі і волі» та продовжили пропагандистську діяльність. До керівництва цієї організації входили, зокрема, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич, Г. Плеханов, Я. Стефанович. Гуртки «Чорного переділу» діяли в Києві, Харкові та інших містах України. Переслідування з боку поліції змусили засновників «Чорного переділу» емігрувати.

Отже, ні терористична, ні пропагандистська діяльність народників не досягла поставленої мети. Лідери руху усвідомили помилковість своїх поглядів і переконань. Здійснити соціалістичну революцію, спираючись на селянство, виявилося неможливим.

Наприкінці 80 — на початку 90-х рр. ХІХ ст. народницький рух поступився масовому робітничому і соціалістичному рухам. Упродовж 90-х рр. ХІХ ст. одна частина народників перейшла на позиції лібералізму, друга — сприйняла марксизм, третя — залишилася на старих позиціях, організувавши на початку ХХ ст. партію соціалістів-революціонерів.